Юні читачі Березолуківської бібліотеки беруть участь у обласному конкурсі «Найкращий куточок Волині».
В номінації " Найкраща краєзнавча історія " Ілона Данилішина, учениця 7-го класу підготувала легенду про своє рідне село Березолуки.
У душі кожного з нас усе життя втаємниченою піснею бринить спогад про дитинство, про той куточок, де вперше ступив босою ногою на землю, де відкривав собі дивосвіт буття. Мабуть, немає на землі людини, якій би не кортіло пройтися стежками дитинства, торкнутися свого початку.
Напевно, кожна людина хотіла б знати історію виникнення свого краю, легенди, пісні, походження свого поселення. Особисто мене це дуже цікавить. Адже Березолуки, село в якому я живу, дивовижно прекрасний куточок Волині.
Мій рідний, славний, отчий край, -
Малий куточок України,
Де сяє сонцем небокрай,
Де люди всі, немов родина.
Мій краю милий, крізь віки
Несеш ти гордо у майбутнє
Свої пісні, свої казки,
Свої легенди незабутні.
В легендах тісно переплітається історія і романтична вигадка народу. Тому легенди так захоплюють нас. Мені дуже подобаються легенди про село Березолуки, в якому я народилася. Легенд є кілька, але моя розповідає, що назва села походить від слова «береза» .
Напевно, кожна людина хотіла б знати історію виникнення свого краю, легенди, пісні, походження свого поселення. Особисто мене це дуже цікавить. Адже Березолуки, село в якому я живу, дивовижно прекрасний куточок Волині.
Мій рідний, славний, отчий край, -
Малий куточок України,
Де сяє сонцем небокрай,
Де люди всі, немов родина.
Мій краю милий, крізь віки
Несеш ти гордо у майбутнє
Свої пісні, свої казки,
Свої легенди незабутні.
В легендах тісно переплітається історія і романтична вигадка народу. Тому легенди так захоплюють нас. Мені дуже подобаються легенди про село Березолуки, в якому я народилася. Легенд є кілька, але моя розповідає, що назва села походить від слова «береза» .
Легенда про Березолуки
Було це дуже давно. Ще й села тоді не було, а були невеличкі хутірки та урочища. В одному з хуторів жила дівчина надзвичайної краси, нечуваної вроди. Багато хлопців сватались до неї, але не хотіла вона вийти заміж ні за одного з них.
Та ось прийшли до неї два красені - хлопці: ставні, стрункі, високі і сильні. Вони прийшли до дівчини - красуні і запропонували вийти заміж за одного з них. Дівчина подивилась на юнаків і закохалась в обох, бо таких вродливих ще ніколи не бачила. І захвилювалась дівчина - як їй бути ? Кому надати перевагу?
Помисливши відповіла.
Приходьте завтра в полудень на поле за хутір, я виберу одного з вас.
З хвилюванням чекали юнаки, поки наступить довгожданий ранок.
Коли сонце стало над головою, прийшли два парубки на поле. Вона сказала. Вийдемо на великий шлях. Я стану на горбі, хто добіжить швидше - за того і піду заміж. « Як сказала, так і сталось...» Сонце припікає, вітру не чути. Тиша навколо. А юнаки поспішають на край поля. Стали, перехрестились, почали бігти. Так хвилювались, що по обличчю струмочком збігав піт, пилюкою застеляло очі, але бігти, бігли поруч, не відступаючи один від одного. Вже і дівчину побачили, вже і не далеко до неї. І раптом хлопці не витримали, серця їхні розірвалися від перевтоми і хвилювання. Побігла дівчина - красуня до обох, а вони вже мертві. Сама з горя заголосила і померла. І посадили пізніше люди за хутором, край дороги три берези - на честь дівчини і двох хлопців. Росли берези і виросли високі, високі. Хто йде, їде - зупиняється перепочити під кроною білокорих берізок. І згадає історію трьох закоханих. Берези розрослися і стали великим березовим лісом.
Пройшло багато часу з тих пір. Жителі хуторів та урочищ стали шукати засобів для існування, тому, що орної землі серед боліт було небагато. Все частіше вони навідувались до березини. Бо це і паливо, і ліки. Лупили кору з берези, варили дьоготь і продавали. От і з'явилась нова професія — березолупи, і заготівельники берези.
Відтоді мешканці хуторів і урочищ стали потроху переселятись ближче до березового лісу. Так утворилося село, назву якому дали Березолупи. А на початку сімдесятих хтось вирішив, що назва Березолупи «не звучить», і Березолупи стали Березолуками.
Було це дуже давно. Ще й села тоді не було, а були невеличкі хутірки та урочища. В одному з хуторів жила дівчина надзвичайної краси, нечуваної вроди. Багато хлопців сватались до неї, але не хотіла вона вийти заміж ні за одного з них.
Та ось прийшли до неї два красені - хлопці: ставні, стрункі, високі і сильні. Вони прийшли до дівчини - красуні і запропонували вийти заміж за одного з них. Дівчина подивилась на юнаків і закохалась в обох, бо таких вродливих ще ніколи не бачила. І захвилювалась дівчина - як їй бути ? Кому надати перевагу?
Помисливши відповіла.
Приходьте завтра в полудень на поле за хутір, я виберу одного з вас.
З хвилюванням чекали юнаки, поки наступить довгожданий ранок.
Коли сонце стало над головою, прийшли два парубки на поле. Вона сказала. Вийдемо на великий шлях. Я стану на горбі, хто добіжить швидше - за того і піду заміж. « Як сказала, так і сталось...» Сонце припікає, вітру не чути. Тиша навколо. А юнаки поспішають на край поля. Стали, перехрестились, почали бігти. Так хвилювались, що по обличчю струмочком збігав піт, пилюкою застеляло очі, але бігти, бігли поруч, не відступаючи один від одного. Вже і дівчину побачили, вже і не далеко до неї. І раптом хлопці не витримали, серця їхні розірвалися від перевтоми і хвилювання. Побігла дівчина - красуня до обох, а вони вже мертві. Сама з горя заголосила і померла. І посадили пізніше люди за хутором, край дороги три берези - на честь дівчини і двох хлопців. Росли берези і виросли високі, високі. Хто йде, їде - зупиняється перепочити під кроною білокорих берізок. І згадає історію трьох закоханих. Берези розрослися і стали великим березовим лісом.
Пройшло багато часу з тих пір. Жителі хуторів та урочищ стали шукати засобів для існування, тому, що орної землі серед боліт було небагато. Все частіше вони навідувались до березини. Бо це і паливо, і ліки. Лупили кору з берези, варили дьоготь і продавали. От і з'явилась нова професія — березолупи, і заготівельники берези.
Відтоді мешканці хуторів і урочищ стали потроху переселятись ближче до березового лісу. Так утворилося село, назву якому дали Березолупи. А на початку сімдесятих хтось вирішив, що назва Березолупи «не звучить», і Березолупи стали Березолуками.
